Зв'язок між наявністю цукрового діабету (ЦД) і розвитком ішемічної хвороби серця (ІХС) досить вивчений і добре відомий, а ось про можливу кореляцію між ЦД і серцевими аритміями (наприклад, фібриляцією передсердь [ФП] [1–7]), яка може призвести до не менш серйозних наслідків для захворюваності й смертності, відомо значно менше. Паралельно з дослідженням механізмів реалізації подібного зв'язку ведеться пошук терапевтичних способів корекції підвищеного аритмічного ризику, зокрема з використанням лікарських засобів, які вже входять до стандартів лікування хворих із ЦД. Серед перспективних напрямів цього пошуку – застосування препаратів із групи інгібіторів натрійзалежного котранспортера глюкози 2 типу (іНЗКТГ2), які, на додачу до корекції гіперглікемії, мають низку плейотропних серцево-судинних (СС) ефектів, корисних навіть для хворих без ЦД. Нещодавно опублікований ретроспективний аналіз даних дослідження DECLARE-TIMI 58 (Dapagliflozin Effect on CardiovascuLAR Events) уперше продемонстрував сприятливий вплив терапії із застосуванням іНЗКТГ2 дапагліфлозину на частоту розвитку ФП і тріпотіння передсердь (ТП) (значне зниження ризику на 19%, р=0,009) у пацієнтів із ЦД 2 типу з групи високого ризику, незалежно від наявності в анамнезі ФП/ТП, атеросклеротичного СС захворювання або серцевої недостатності (СН), а також від статі, рівня глікозильованого гемоглобіну, артеріального тиску, індексу маси тіла та інших факторів [8]. Механізми, що лежать в основі цього ефекту, вивчені недостатньо, але, вірогідно, є численними та охоплюють натрійуретичний, діуретичний і гемодинамічні ефекти іНЗКТГ2, що допомагають запобігати дилатації передсердь і ремоделюванню серця, а також вплив на рівень артеріального тиску, масу тіла, окиснювальний стрес і зменшення об'єму епікардіального жиру. Для розширення знань про ефекти іНЗКТГ2 на аритмічні ризики в пацієнтів із ЦД і порушеннями серцевого ритму італійські вчені Fazio et al. провели ретроспективне спостережне перехресне дослідження на основі даних когорти пацієнтів із ЦД та пароксизмальною чи персистуючою ФП, які отримували терапію іНГКТГ2 емпагліфлозином [9].

Когорта учасників дослідження Fazio et al. складалася з 23 послідовних пацієнтів, відомості про яких було отримано з бази даних хворих на ЦД, що перебувають під наглядом із приводу ФП. Усі учасники мали ЦД, у всіх них був імплантований кардіовертер-дефібрилятор (ІКД; імплантація пристрою проводилася у зв'язку з високим СС ризиком за наявності фракції викиду лівого шлуночка <35% та/або з подовженням інтервалу QT) і застосовували аміодарон, і всі розпочали лікування емпагліфлозином під час спостереження. Пароксизмальна ФП була діагностована у 88% пацієнтів, персистуюча ФП – у 12%. Середній вік учасників становив 72,6 ± 6 року (табл.) [9].

Упродовж періоду подальшого спостереження всі пацієнти проходили регулярні медичні обстеження, що включали фізикальне обстеження, електрокардіографію й стандартні аналізи крові, не рідше ніж двічі на рік. Протягом досліджуваного періоду всі пацієнти відвідували клініку відповідно до плану обстежень і жоден учасник не припинив лікування. Для аналізу використовували такі дані учасників дослідження: вік, стать, показання до призначення емпагліфлозину, тривалість лікування, супутня терапія, а також рівні креатиніну й гемоглобіну до початку та після скасування терапії.

Основним завданням дослідників була оцінка частоти рецидивів ФП і кількості днів без проявів ФП протягом року до і року після початку лікування емпагліфлозином. Проведений аналіз виявив зниження частоти рецидивів ФП (із 6,5 до 2,3 епізоду на рік) і збільшення кількості днів без проявів ФП (із 244 до 303 днів на рік) після початку приймання емпагліфлозину порівняно з показником до призначення лікування [9]. Для обох показників різниці були статистично значущими (p=0,001 і p=0,04 для частоти рецидивів ФП і кількості днів без проявів ФП відповідно). Через рік терапії емпагліфлозином додатково відзначено статистично значуще зниження ризику транзиторних ішемічних атак (з 6,25 до 1,2%, р=0,0046) [9]. Отже, результати, отримані в когорті реальних пацієнтів, дають змогу припустити, що емпагліфлозин потенційно має антиаритмічний ефект, аналогічний ефекту дапагліфлозину в дослідженні DECLARE-TIMI 58. Не виключено, що цей антиаритмічний ефект може бути одним із механізмів, що забезпечили зниження смертності й ризику госпіталізації з приводу СН в плацебо-контрольованих дослідженнях емпагліфлозину [10–13]. Водночас, на думку низки авторів, власне антиаритмічний ефект емпагліфлозину може пояснюватися модуляцією різних чинників ризику ФП, таких як ремоделювання міокарда, артеріальна гіпертензія, надлишкова вага, запалення, окиснювальний стрес і гіперактивність симпатичної нервової системи, під дією іНЗКТГ2 [14–17]. З огляду на поширеність ФП, її значний вплив на ризик смерті й тромбоемболічних ускладнень, а також на обмежені можливості (помірна антиаритмічна дія за наявності значного ризику розвитку побічних і проаритмічних ефектів) сучасних препаратів, спрямованих на відновлення синусового ритму, існує висока потреба у подальшому вивченні ефектів іНЗКТГ2 в профілактиці й лікуванні ФП у різних категорій пацієнтів, особливо у хворих на ЦД та/або СН.

Висновки

Відтак, відповідно до висновків нещодавно опублікованого ретроспективного аналізу даних дослідження DECLARETIMI 58, результати невеликого спостережного дослідження Fazio et al. показали, що емпагліфлозин здатний знижувати частоту рецидивів ФП у хворих на ЦД і пароксизмальну або персистуючу ФП. Автори дослідження вважають обов'язковим проведення спеціально розроблених і більш масштабних клінічних досліджень з метою оптимізації підходів до застосування стандартних протидіабетичних препаратів для профілактики й лікування серцево-судинних захворювань у пацієнтів із високим кардіометаболічним ризиком.

Список літератури знаходиться в редакції